Тема 1. Загальна
характеристика текстових і візуальних джерел. Класифікація історичних джерел.
При
скороченому обсязі навчальних годин (фізико-математичний, природничий,
технологічний, спортивний профілі навчання) учитель повинен подавати навчальний
матеріал у максимально сконцентрованій формі, виділяючи в ньому основні
структурні елементи, найважливіші факти і події, що забезпечать цілісне
концептуальне сприйняття історичного процесу.
У той же
час у класах соціально-гуманітарного, філологічного та універсального профілів
навчання необхідно сприяти розвитку історичного мислення та формуванню навичок
роботи учнів з історичним матеріалом , що забезпечить становлення початкових
дослідницьких умінь. У цих класах бажано організувати роботу учнів з вивчення й
аналізу різноманітних джерел, наукової літератури та обговоренню власних
концепцій бачення суспільного розвитку.
У
сучасному суспільстві викладання історії
покликано виконувати такі завдання:
-
посідати значне місце в процесі формування відповідального та
активного громадянина та розвиток поваги до різноманітних розбіжностей...;
-
відігравати важливу роль у пропагуванні таких основних
цінностей, якими є терпимість, взаєморозуміння, права людини і демократія;
-
надати можливість розвивати в учнях інтелектуальні аналітичні
здібності та інтерпретувати інформацію в критичний і відповідальний спосіб
через діалог, пошук історичних фактів та завдяки відкритому обговоренню, побудованому
на різнобічних поглядах, зокрема на суперечливі та гострі питання.
(Рекомендація щодо викладання історії в ХХІ
столітті в Європі. Ухвалена комітетом міністрів Ради Європи 31
жовтня 2001 року на 771-му засіданні заступників міністрів).
У цьому контексті неможливо обійтися без широкого використання
різноманітних джерел. При цьому важливо розуміти їхню самоцінність і відійти
від традиції застосовувати джерела лише
як ілюстрації до тексту.
Джерела історичні - комплекс пам'яток
минулого, носіїв історичної інформації, що становить джерельну базу історичної
науки в цілому та її окремих розділів (історії Стародавнього
світу, середніх
віків, нового та новітнього часу, історії окремих суспільств, держав тощо), а також
конкретно-наукових досліджень (монографій, статей, дисертацій тощо).
Тому дуже важливим є передовсім відбір джерел. Але спочатку спробуємо
класифікувати їх.
Типи історичних джерел
- Письмові (зафіксовані на папірусі, пергаменті, папері)
- Речові (їх вивчає археологія, музеєзнавство)
- Усні (фольклорні джерела — казки, анекдоти)
- Етнографічні (народні повір'я, обряди)
- Лінгвістичні
- Кіно-фотодокументи та фонодокументи
Центральне місце серед
історичних джерел займають письмові тексти — хроніки, документи, листи і т.п. —
їх називають первинними історичними текстами (першоджерелами).
Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці — статті, монографії, підручники — їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією). По суті можна розділити всі джерела, використовувані в історичних дослідженнях, на два основних класи: історичні й археологічні. Всі знаряддя і результати людської діяльності розглядаються як феномени-артефакти, в яких «закодована» інформація про цю діяльність. У випадках, коли письмові джерела відсутні, доводиться використовувати винятково археологічні джерела.
Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці — статті, монографії, підручники — їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією). По суті можна розділити всі джерела, використовувані в історичних дослідженнях, на два основних класи: історичні й археологічні. Всі знаряддя і результати людської діяльності розглядаються як феномени-артефакти, в яких «закодована» інформація про цю діяльність. У випадках, коли письмові джерела відсутні, доводиться використовувати винятково археологічні джерела.
Артефакт в археології — це продукт людської діяльності, об'єкт
матеріальної культури, що містить у собі певний зміст інформації про минуле:
господарські знаряддя, зброя, одяг, предмети культу й поклоніння тощо.
Синонім артефакту — археологічна пам'ятка
Типи історичних
джерел.
Вивчення історії України, як і інших країн, ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна —джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:
1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники;
2) етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;
3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела, які є основою історичних знань.
Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:
1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;
2) оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.
Джерел, на базі яких вивчається історія України, надзвичайно багато.
Джерела з історії України.
Для вивчення життя людей у найдавніші часи найбільше матеріалів дають археологічні розкопки, з найдавніших часів коли здобуваються матеріальні до кінця XVIII ст. предмети — знаряддя праці, залишки жител та інших будівель, культові споруди та ін. На цій основі археологи й історики реконструюють господарство і життєвий уклад первісних людей. Про життя народів, які населяли територію України в давні, до київські часи — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян та інших, розповідається в джерелах, — розповідях грецьких, римських, західноєвропейських, арабських авторів.
Найважливіші джерела з історії Київської держави — це зокрема «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI — XIII ст. — «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик» та ін.
Для періоду феодальної роздробленості як історичні джерела велике значення мають місцеві, обласні літописи, зокрема для Південно-Західної Русі — Київський літопис, що охоплює час від 1111 р. до 1200 р., і Галицько-Волинський літопис, в якому йдеться про події від 1201 р. до 1292 р.
У XIV ст. більшість українських земель потрапила під владу Литовського князівства, а Галичина — Польщі. За Люблінською унією 1569 р. майже всі українські землі були включені до складу шляхетської Польщі.
Оскільки більшість українських (як і білоруських) земель у XIV— першій половині XVI ст. входила до складу Литви, то й багато історичних джерел є спільними для України, Литви, Білорусі. Це насамперед Литовська метрика — книги державної канцелярії Великого князівства Литовського, де зосереджені різноманітні державні акти. Важливими джерелами є привілеї (жалувані грамоти) великого князя місцевим князям, шляхті і т.д., щоденники сеймів і сеймиків, книги земських і магістратських судів, устави на волоки, інвентарі, Литовські статути та ін. Серед літописів до XV— XVI ст. найбільше значення для історії України мають: так званий «Короткий Київський літопис» (закінчений у XVI ст.), що є частиною Супрасльського рукопису (знайдений у Супрасльському монастирі біля Білостоку) —в ньому охоплюються події за 862—1515 pp. і Густинський літопис (знайдений у Густинському монастирі біля Прилук на Полтавщині), який розповідь починає з давніх часів, але має й самостійну частину про події в Україні за 1300—1597 рр.
Як історичні джерела з історії України можуть бути використані твори письменників-полемістів кінця XVI — першої половини XVII ст. — «Апокрисис» («Отповедь») невідомого автора (псевдонім — Христофор Філалет (1597—1598), «Пересторога» — анонімний трактат (1605— 1606), «Палінодія» архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського (1621 —1622), писання Івана Вишенського та ін., твори польських істориків — «Історія Польщі з стародавніх часів до 1480 р.» Яна Длугоша (XV ст.), «Хроніка польська, литовська, жмудська і руська» Матвія Стрийковського (доведена до 1572 р.), «Хроніка всього світу» Мартина Бєльського (1495—1575), «Про походження й історію поляков» Мартина Кромера (помер 1589 р.) та ін.
Багато цікавих матеріалів з історії України є в спогадах XVI — першої половини XVII ст — Михайла Литвина (написані в середині XVI ст.), щоденнику дипломата австрійського імператора Рудольфа II Еріха Джщи, який між 1588 і 1594 pp. бував в Україні, зокрема в Запорізькій Січі, у «Описі України» французького інженера, який 18 років (1630—1648) перебував на службі у польського короля і будував фортеці в Україні, та ін.
Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис Самовидця, що найдокладніше описує період 1648—1672 рр., події доводить до 1702 p., а в деяких списках — до 1734 p.; літопис Самійла Величка, який починає опис подій з далеких часів, але докладніше з часів Сагайдачного і до 1700 р. Літопис Григорія Грабянки починається з стародавніх часів, але найбільше говориться про період козацтва, його походження, боротьбу, про визвольну війну, приєднання України до Росії і подальші події до виборів гетьмана Скоропадського в 1709 р. Є й інші козацько-старшинські літописи — Хмільницький (назва за м. Хмільник, звідти, мабуть, походив автор), у ньому описуються події 1636—1650рр., Львівський літопис (знайдений у Львові) — охоплює час від 1498 р. до 1649 р. та ін.
До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722—1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в 1729—1730 pp. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 pp., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старшин — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 p.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).
Джерела XIX — початку XX ст.
На початок XIX ст. в Україні царський уряд повністю ліквідував автономний козацько-старшинський адміністративний устрій і утвердив у ній загальноімперське законодавство, загальноросійське судочинство і адміністративне управління. Внаслідок цього зникло багато українських установ — Генеральна військова канцелярія, полкові, сотенні канцелярії, козацькі суди, канцелярія Запорізької Січі і т. ін., відповідно, не стало документів, які в них творилися. Тепер законодавчі акти та інші офіційні документи виходили лише від царського уряду, центральних і місцевих державних установ. Вони повністю поширювались і на українські землі, і, цілком зрозуміло, служать джерелами для історії України. Поряд з ними важливими джерелами є статистичні дані, матеріали політичних партій і громадських організацій, періодична преса, мемуари, щоденники, приватне листування. Особливо цінними, хоч до них і треба ставитись дуже критично, є матеріали поліцейсько-жандармських каральних і судово-слідчих органів, де відклалися справи політичних процесів — декабристів, Кирило-Мефодіївського братства, народників, справи про селянський і робітничий рух, про діяльність політичних організацій і партій та окремих їх членів.
Джерела радянського періоду.
Широким є коло історичних (архівних і друкованих) джерел — з історії України . Це праці В. І. Леніна, документи комуністичної та інших політичних партій, місцевих партійних організацій, законодавчі акти і постанови вищих органів державної влади і управління, матеріали місцевих Рад і органів державного управління, органів планування й керування народним господарством, органів суду і прокуратури, охорони здоров'я, праці, соціального забезпечення, освіти, науки, культури, громадських організацій. Поряд з цим джерелами служать статистичні матеріали, періодична преса, кінофотодокументи, спогади учасників революції 1917—1918 рр., громадянської і Вітчизняної воєн, мирного будівництва. Працюючи над історичними документами й матеріалами, історик має брати їх не вибірково, а в усій сукупності і ставитися до них критично. Зокрема, треба зважати на те, що в радянські часи багато джерел були закриті для дослідників і ними вони не могли користуватися. Тепер для всебічного об'єктивного висвітлення історичного процесу слід залучати і ці, раніш не доступні джерела.
Класифікація.
Вивчення історії України, як і інших країн, ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна —джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:
1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники;
2) етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;
3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела, які є основою історичних знань.
Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:
1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;
2) оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.
Джерел, на базі яких вивчається історія України, надзвичайно багато.
Джерела з історії України.
Для вивчення життя людей у найдавніші часи найбільше матеріалів дають археологічні розкопки, з найдавніших часів коли здобуваються матеріальні до кінця XVIII ст. предмети — знаряддя праці, залишки жител та інших будівель, культові споруди та ін. На цій основі археологи й історики реконструюють господарство і життєвий уклад первісних людей. Про життя народів, які населяли територію України в давні, до київські часи — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян та інших, розповідається в джерелах, — розповідях грецьких, римських, західноєвропейських, арабських авторів.
Найважливіші джерела з історії Київської держави — це зокрема «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI — XIII ст. — «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик» та ін.
Для періоду феодальної роздробленості як історичні джерела велике значення мають місцеві, обласні літописи, зокрема для Південно-Західної Русі — Київський літопис, що охоплює час від 1111 р. до 1200 р., і Галицько-Волинський літопис, в якому йдеться про події від 1201 р. до 1292 р.
У XIV ст. більшість українських земель потрапила під владу Литовського князівства, а Галичина — Польщі. За Люблінською унією 1569 р. майже всі українські землі були включені до складу шляхетської Польщі.
Оскільки більшість українських (як і білоруських) земель у XIV— першій половині XVI ст. входила до складу Литви, то й багато історичних джерел є спільними для України, Литви, Білорусі. Це насамперед Литовська метрика — книги державної канцелярії Великого князівства Литовського, де зосереджені різноманітні державні акти. Важливими джерелами є привілеї (жалувані грамоти) великого князя місцевим князям, шляхті і т.д., щоденники сеймів і сеймиків, книги земських і магістратських судів, устави на волоки, інвентарі, Литовські статути та ін. Серед літописів до XV— XVI ст. найбільше значення для історії України мають: так званий «Короткий Київський літопис» (закінчений у XVI ст.), що є частиною Супрасльського рукопису (знайдений у Супрасльському монастирі біля Білостоку) —в ньому охоплюються події за 862—1515 pp. і Густинський літопис (знайдений у Густинському монастирі біля Прилук на Полтавщині), який розповідь починає з давніх часів, але має й самостійну частину про події в Україні за 1300—1597 рр.
Як історичні джерела з історії України можуть бути використані твори письменників-полемістів кінця XVI — першої половини XVII ст. — «Апокрисис» («Отповедь») невідомого автора (псевдонім — Христофор Філалет (1597—1598), «Пересторога» — анонімний трактат (1605— 1606), «Палінодія» архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського (1621 —1622), писання Івана Вишенського та ін., твори польських істориків — «Історія Польщі з стародавніх часів до 1480 р.» Яна Длугоша (XV ст.), «Хроніка польська, литовська, жмудська і руська» Матвія Стрийковського (доведена до 1572 р.), «Хроніка всього світу» Мартина Бєльського (1495—1575), «Про походження й історію поляков» Мартина Кромера (помер 1589 р.) та ін.
Багато цікавих матеріалів з історії України є в спогадах XVI — першої половини XVII ст — Михайла Литвина (написані в середині XVI ст.), щоденнику дипломата австрійського імператора Рудольфа II Еріха Джщи, який між 1588 і 1594 pp. бував в Україні, зокрема в Запорізькій Січі, у «Описі України» французького інженера, який 18 років (1630—1648) перебував на службі у польського короля і будував фортеці в Україні, та ін.
Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис Самовидця, що найдокладніше описує період 1648—1672 рр., події доводить до 1702 p., а в деяких списках — до 1734 p.; літопис Самійла Величка, який починає опис подій з далеких часів, але докладніше з часів Сагайдачного і до 1700 р. Літопис Григорія Грабянки починається з стародавніх часів, але найбільше говориться про період козацтва, його походження, боротьбу, про визвольну війну, приєднання України до Росії і подальші події до виборів гетьмана Скоропадського в 1709 р. Є й інші козацько-старшинські літописи — Хмільницький (назва за м. Хмільник, звідти, мабуть, походив автор), у ньому описуються події 1636—1650рр., Львівський літопис (знайдений у Львові) — охоплює час від 1498 р. до 1649 р. та ін.
До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722—1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в 1729—1730 pp. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 pp., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старшин — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 p.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).
Джерела XIX — початку XX ст.
На початок XIX ст. в Україні царський уряд повністю ліквідував автономний козацько-старшинський адміністративний устрій і утвердив у ній загальноімперське законодавство, загальноросійське судочинство і адміністративне управління. Внаслідок цього зникло багато українських установ — Генеральна військова канцелярія, полкові, сотенні канцелярії, козацькі суди, канцелярія Запорізької Січі і т. ін., відповідно, не стало документів, які в них творилися. Тепер законодавчі акти та інші офіційні документи виходили лише від царського уряду, центральних і місцевих державних установ. Вони повністю поширювались і на українські землі, і, цілком зрозуміло, служать джерелами для історії України. Поряд з ними важливими джерелами є статистичні дані, матеріали політичних партій і громадських організацій, періодична преса, мемуари, щоденники, приватне листування. Особливо цінними, хоч до них і треба ставитись дуже критично, є матеріали поліцейсько-жандармських каральних і судово-слідчих органів, де відклалися справи політичних процесів — декабристів, Кирило-Мефодіївського братства, народників, справи про селянський і робітничий рух, про діяльність політичних організацій і партій та окремих їх членів.
Джерела радянського періоду.
Широким є коло історичних (архівних і друкованих) джерел — з історії України . Це праці В. І. Леніна, документи комуністичної та інших політичних партій, місцевих партійних організацій, законодавчі акти і постанови вищих органів державної влади і управління, матеріали місцевих Рад і органів державного управління, органів планування й керування народним господарством, органів суду і прокуратури, охорони здоров'я, праці, соціального забезпечення, освіти, науки, культури, громадських організацій. Поряд з цим джерелами служать статистичні матеріали, періодична преса, кінофотодокументи, спогади учасників революції 1917—1918 рр., громадянської і Вітчизняної воєн, мирного будівництва. Працюючи над історичними документами й матеріалами, історик має брати їх не вибірково, а в усій сукупності і ставитися до них критично. Зокрема, треба зважати на те, що в радянські часи багато джерел були закриті для дослідників і ними вони не могли користуватися. Тепер для всебічного об'єктивного висвітлення історичного процесу слід залучати і ці, раніш не доступні джерела.
Класифікація.
Зводячи до спільних знаменників різноманітні класифікації, виділимо лише
дві:
1.
За видом: первинні і вторинні (інтерпретації). Зрозуміло, що перевагу потрібно віддавати
первинним. Але і вторинні джерела цілком можуть використовуватись за умови
дотримання принципу контрверсійності при їх відборі.
2.
За типом відображення. Виділяють джерела документальні (письмові), візуальні (різноманітні – від карикатур
і плакатів до матеріальних джерел). Інколи як окремий тип виділяють усні джерела. Використовуватись на уроці
можуть будь-які з них, але важливо намагатися дотримуватись збалансованості.
Основні критерії відбору (використано матеріали Р.
Кушевої)
Документи (джерела) повинні бути:
- реально застосовуваними,
а не просто ілюстративними;
- представницькими (максимально повно
висвітлювати різноманітні
аспекти теми);
- контраверсійними, тобто
репрезентувати одночасно різні точки зору, в тому числі офіційні і неофіційні;
- репрезентувати достатньою
мірою точку зору більшості (передовсім більшості населення);
- бути різноманітними (письмові, фото, статистичні дані,
плакати,
карикатури тощо);
- бути доступними і
зрозумілими за змістом;
- бути достатньою мірою короткими;
- сприяти з’ясуванню
важливих понять, давати можливість роботи з ними;
- давати можливість ставити
питання і давати відповіді на них;
- компенсувати відсутність інформації в інших видах
документів,
доповнювати або
протистояти один одному;
- не потребувати додаткової обробки;
- давати можливість різних інтерпретацій,
у тому числі і співставлення реальності
і офіційної позиції;
- надавати можливість
порівняння.
Способи використання джерел.
Можна використовувати джерела різноманітними способами. Виділимо найчастіше
застосовувані:
-
для активного і цікавого початку уроку;
-
для того, щоб викликати цікавість в учнів (для цієї мети найчастіше
застосовують візуальні джерела);
-
для ілюстрування різноманітних інтерпретацій (найчастіше
використовують вторинні джерела з різних політичних таборів);
-
для активізації розумової активності учнів, для провокації
дискусії;
-
для формування навичок дослідницької роботи;
-
для закріплення вивченого матеріалу;
-
для проведення підсумково-узагальнюючих уроків;
Зрозуміло, що на практиці ці способи використання джерел можуть
комбінуватись. У практиці європейських шкіл широко застосовується робота з
джерелами як спосіб проведення звичайних уроків, при вивченні планових тем. Це
цілком прийнятно, але, на жаль, мало може бути застосовано у нас, оскільки
потребує значної попередньої роботи вчителя, можливо, навіть, справжнього
перевороту в його свідомості.
Не ставлячи завдання проаналізувати все, пов’язане з використанням
джерел, ми вважаємо, що неможливо обійти питання про первинні навички роботи з
ними, які необхідно сформувати в учнів. Такий первинний аналіз джерела дозволяє
зробити певні висновки щодо його об’єктивності, формує навички дослідницької
роботи і критичного мислення.
Первинні навички (прийоми) роботи з
історичними джерелами.
І. Письмовими.
-
хто автор документа, що ми про нього знаємо чи можемо сказати
(політична позиція, соціальний статус тощо); чи є він учасником подій;
наскільки ми можемо йому довіряти (які інтереси він має чи представляє);
-
коли було створено документ, як це випливає з його змісту,
яке значення має час написання; для чого призначено документ;
-
де відбувалися події, про які йдеться в документі, як це
випливає з його змісту, яке це має значення;
-
які факти наведені (відображені) в документі, яку інформацію ми можемо з
нього “витягти”, які висновки зробити;
-
чому і для кого було створено цей документ, як це
відобразилося на його змісті і ступені нашої довіри до нього;
-
про що «мовчить» даний документ, як він співвідноситься з
іншими.
ІІ. Візуальними.
-
що зображено (сцена повсякденного життя, аполітична подія, портрет
тощо);
-
коли відбуваються події, з чого це випливає, наскільки
співвідноситься з підписом до джерела (якщо він є); коли створено зображення, з
якою метою (особливо для плакатів і карикатур);
-
де відбуваються події, які характерні ознаки даного місця,
яке це має значення;
-
дати характеристику зображених осіб: до яких соціальних груп
і типів вони належать, чому саме такий склад учасників;
-
хто автор зображення, яка його соціальна та політична
позиція, як він ставиться до зображеного; де й коли надруковано це зображення
(у той же час, у який відбуваються зображені події, чи пізніше, в офіціозі чи
опозиційному джерелі тощо)
-
чи є це зображення типовим для епохи, чи відображає воно
певну тенденцію, явище і наскільки повно й об’єктивно.
Підкреслимо ще раз, що це – методи первинного аналізу джерел, який
необхідно провести до аналізу
і інтерпретації власне його історичного змісту.
Звичайно, це далеко не вичерпує всіх питань використання історичних
джерел у викладанні історії. Це лише первинні підходи. Але хотілося б вірити,
що вони стануть у пригоді вчителям, які спробують дещо змінити і модернізувати
свої погляди і підходи до викладання історії.
Немає коментарів:
Дописати коментар